Отже і третя програма з циклу "Невідомий Донбас". Початок о 21:30 Слухати - там само. Марта Шокало зробила невеликий промо-ролик до неї, він тут www.youtube.com/watch

Кожен новий робочий день нагадує хресну дорогу. Лишилося ще 2 місяці, однак, терпіння на стільки немає. Алкоголь - нічим не зарадить, друзям і говорити годі. Може перепрофілюватися на якусь нормальну професію, наприклад, прибиральника сміття або пролетаря? Однак, переконаний, що і там доведеться відчувати результати свого правдошукацтва. Василь Стус клав рейки у київському метро і на донецькій залізниці - чим не вихід?

Сьогодні о 21:30 продовження циклу "Невідомий Донбас". Початок о 21:30 на Радіо "Ера". Для всіх, хто не зможе почути - посилання на вечірній ефір Української служби ВВС http://www.bbc.co.uk/ukrainian/ Як на мене, перший випуск вийшов доволі органічним. Сподіваюся, що друга серія вийде ще ліпшою. Приємного прослуховування.

Друзі! А ось і анонс циклу "Невідомий Донбас" -
ПЕРША ПРОГРАМА ЦИКЛУ "НЕВІДОМИЙ ДОНБАС" ВИЙДЕ В ЕФІР 9 ЛИСТОПАДА З 21 ДО 22 ГОДИНИ. ДЛЯ ВСІХ "ЖАЙВОРІВ" - ПОВТОРЕННЯ ПРОГРАМИ З 6 ДО 7 РАНКУ 10 ЛИСТОПАДА. МІСЦЕ ТРАНСЛЯЦІЇ РАДІО ЕРА. Для найбільш зацікавлених - файл можна буде послухати на сайті української служби www.bbc.co.uk/ukrainian/

Вчора шукав матеріали по заселенню краю греками для ВВС. І випадково знайшов засновників свого роду. Помилки бути не може - людей з подібними прізвищами більше не було. Отже згідно з реєстром переселених з Криму греків, до села Стила (де досі живуть родичі) приїхало двоє засновників роду Мартиць Ілія Серафимович та Мартиць Грігорій Серафимович, які виїхали з села з аналогічною назвою Бахчисарайського району Криму. Отже, мій рід на цій донецькій землі вже 230 років!!! Однак, знайшов і сумні дані. Під час "Грецької операції" 1937-1938 років НКВС було розстріляно 3 особи з прізвищем Мартиць. І якраз двоє з того самого села де і досі живуть моя тітка і брат. 

В цю неділю ВВС (персоніфікую Марта Шокало), закінчила запис програми "Невідомий Донбас" (всього 4 дні в Донецьку та області). В якості анонсу можна сказати, що там можна буде почути голоси молодих українських поетів - Сашка Демченка, Станіслави Орловської, Ірини Метелиці. Крім того, ціле сузір'я молодших та старших громадських діячів, починаючи від Отче і абсолютно неперевершеним балакуном та українцем Володимиром Березіним. Передбачаю, що оповідь про село Званівка стане родзинкою програми. Очікуваний вихід - у середині листопада. Сподіваюся, що всі-всі-всі, хто брав участь - почують себе. Вищий смак справи, яка вдалася, попри нинішній час убивць і жовтень за вікном. Перемовини щодо запису проекту тривали 1 рік і віра в диво перемогла, як і добра душа Марта, яка відстояла цей проект у Києві. Між іншим - це єдиний проект, який був підтриманий під час кризи. На жаль, до запису не потрапила сила-силенна цікавого люду. Але! Обіцяю, що все буде як буде.

Нарешті мені знайшлося сил відмовитися від 3 робіт та заморозити ремонт і я можу приходити додому близько півночі і вставати не раніше 7:30. Як мало необхідно для щастя. Де б ще відшукати час для читання книг?

Дивно, але тільки у Січеславі вдалося написати коротко про антологію двонадцяти (тринадцяти) донецьких молодих українських поетів. Блукання містом безпомилково привели до будинку Дмитра Яворницького - патріарха духу і великого подвижника. Однак, на думку працівників музею - в них сьогодні неприйомний день. Але головне - несвідоме паломництво відбулося. Запланував на сьогодні ще і написання доповненого плану на "Невідомий Донбас", тепер можу хоч трохи розгрести справи. Наступним постом - текст передмови)

Нарешті, услід за Колумбом, Юзом та запорізькими козаками ми відкриваємо нову землю – Донбас. Попри всі зусилля радянського режиму знищити культурні прошарки та перетворити Схід на суцільну симфонію звуків важкої промисловості та землю обітовану для русифікованого чиновництва та «інтернаціоналізованої» маси пролетаріату, він пробуджується. Важкий колоніальний сон добігає кінця і ми можемо тепер побачити, що Донецьк – це не лише терикони, а й осередок сучасної української поезії. Йдеться не про муміфіковані спілки та спілочки, а про повноцінне повне життя та наснаги покоління, яке вимагає не тільки місця біля мікрофону, а й права на власну ідентичність. ( ЧИТАТИ )

Життя стає все більш драматичним і насиченим такими півтонами та обертами, що аж дух захоплює. Ранок ознаменувався моторошними картинами. Під час виїзду з Донецька в область вранці, я їхав з водієм на одній дуже маленькій вуличці, де ледве проїзджають по одній машині в кожен бік. Якась іномарка на наших очах збила величезного бульдога і відкинула його на наш бік. Машина перед нами зупинилась, ми так само. Собака сіла на дорозі і подивилася в наш бік. В очах її було стільки невимовного, що аж стало моторошно. З пащеки та носа собаки лилася кров, дуже яскрава. Це тривало 3-4 секунди. Потім ззаду в нас врізалася вантажівка Газ, яка везла пиво. Нас викинуло на зустрічну, а вантажівка продовжила рух і вдарила ще і ту машину, яка була попереду нас. Наша машина знищена повністю. ДАЇ після виклику приїхало тільки через годину, а вже за дві години мусив приймати 63 співбесіди за 66 кілометрів від місця аварії. Деньок, як то кажуть, вдався...

Борис Пастернак

ГАМЛЕТ Гул затих. Я вышел на подмостки. Прислонясь к дверному косяку, Я ловлю в далеком отголоске, Что случится на моем веку. На меня наставлен сумрак ночи Тысячью биноклей на оси. Если только можно, Aвва Oтче, Чашу эту мимо пронеси. Я люблю твой замысел упрямый И играть согласен эту роль. Но сейчас идет другая драма, И на этот раз меня уволь. Но продуман распорядок действий, И неотвратим конец пути. Я один, все тонет в фарисействе. Жизнь прожить - не поле перейти.

Живий журнал залишається в житті тільки у вигляді ленти друзів. Читати інших, радіти разом з ними, переглядати їхні світлини - нібито спостереження за ближніми. Народження доньки та інші менш але радісні події чомусь не влазять у межі посту, я би навіть сказав, знаходяться поза його форматом. Життя прекрасне, мої шановні, варто лише докласти максимум зусиль і випнутися з усіх своїх шкір.

Історія зі Званівкою отримала своє несподіване продовження. Років з чотири тому, я натрапив на цікавий текст польською мовою про історію старовинних дзвонів, які належали лемкам, виселених з території Дрогобицької області. Перед Другою Світовою війною практично всі дзвони, які належали лемкам, були заховані в землю. В ньому йшлося про те, що частина переселенців з числа старих лемків познаходила свої дзвони і навіть привезла їх в Україну, по-моєму в Херсонську область, де поставила їх на новозбудовані церкви. Текст дуже потужний, тому буду вдячний тому, хто його справді художньо перекладе якісною українською:

Super Nowości 13-15 March 1998, autorem jest Krzysztof Potaczała


Milczące dzwony
Zakopywano je w ziemi. Żeby ukryć. Przed najeźdźcą. Niemieckim. Sowieckim. Żeby ręce wroga nie przetopiły świętych dzwonów. Na broń, rury czy pomniki komunistycznych bohaterów.

Co stało się z ponad 400 dzwonami, które przed wojną ogłaszały mieszkańcom tych ziem, że nadszedł czas na modlitwę albo że zbliża się niebezpieczeństwo? Pytanie, na które nie odpowiedzą bez wątpliwości ani historycy, ani ludzie starsi, którym udało się pozostać na ojcowiźnie, unikając przymusowego wysiedlenia na Wschód.
- Ciężki temat i wciąż delikatny - mówi znajomy historyk, jeden z największych znawców przedwojennych Bieszczadów. Od razu zaznacza, że "nie poda do prasy swojego nazwiska". - Kiedyś przy każdej cerkwi był dzwon, a często nawet kilka. To był prestiż dla danej parafii, toteż przywiązywano do nich dużą wagę. Kiedy podczas pierwszej wojny światowej masowo zaczęto konfiskować dzwony, tutejszy lud dobrze to zapamiętał. Wiedział, że w obliczu kolejnego konfliktu zbrojnego dzwony spotka podobny los, a Sowieci czy Niemcy pozostaną nieczuli na błagalne prośby o ich pozostawienie. Gdy w l939 roku zbliżała się wojenna pożoga, miejscowi nie tracili czasu i większość dzwonów ukryli, zabezpieczając je przed niechybnym rabunkiem.
Gdy w 1947 roku południowo-wschodnie kresy Rzeczpospolitej objęła akcja "Wisła", okoliczna ludność zakopała w ziemi kolejne dzwony. Przede wszystkim dlatego, że miała nadzieję, iż kiedyś tu wróci. Stało się jednak inaczej, a wielu ze świadków tamtych wydarzeń zabrało tajemnicę ukrycia dzwonów do grobu. Kiedy cztery lata później Bieszczady zachodnie wróciły do Polski, władza ludowa zaczęła węszyć, a każdy odnaleziony dzwon konfiskowano. - Prawdopodobnie właśnie w tym czasie wykopano dzwony należące do cerkwi w Ustrzykach Dolnych, ale na tym ślad się urywa - przypomina sobie znajomy historyk. - Nikt nic nie widział, nikt nic nie słyszał, można więc przypuszczać, że wywiózł je gdzieś Urząd Bezpieczeństwa.

Takich tajemnic jest wiele. Nie wiadomo, gdzie powędrowały dzwony z Rabego, które dzięki stanowczej postawie miejscowych parafian dość długo im służyły. Ale UB pozostał nieugięty i w 1953 roku dzwony skonfiskowano. A co stało się z dzwonem wiszącym jeszcze w latach 60-ch na dzwonnicy, przy kościele Najświętszej Marii Panny w Ustrzykach Dolnych, na którym widniał niewyraźny napis w języku ukraińskim? Można być niemal pewnym, że spotkał go ten sam los co dziesiątki innych w całych Bieszczadach; które ludowa władza wywoziła w sobie tylko znane miejsca. Ile pomników ówczesnych " czerwonych bohaterów" z nich odlano? Bo że tak się stało, nie ulega wątpliwości, o czym świadczy choćby przykład pomnika generała Karola Świerczewskiego w Przemyślu, w dużej części stworzony z przetopionych bieszczadzkich dzwonów. - Do dziś żyją ludzie uczestniczący w akcjach konfiskaty dzwonów jednak żaden z nich nie otworzy ust na ten temat - mówi niestrudzony badacz tych ziem.
Jego słowa potwierdza Bogdan Augustyn, wiceprezes Bieszczadzkiego Towarzystwa Opieki nad Zabytkami w Ustrzykach Dolnych, który wielokrotnie próbował dotrzeć do funkcjonariuszy UB i milicji z tamtego okresu, lecz nigdy w zadowalającym stopniu mu się to nie udało.
- Oceniam, że mimo - wszystko więcej dzwonów zginęlo w latach 1946 - 1947 niż po l951 roku
- twierdzi B. Augustyn. - Niewątpliwie jednak wiele z nich nadal spoczywa w ziemi, więc istnieje szansa, że kiedyś ujrzą światło dzienne.
Po kilkudziesięciu latach milczenia, dopiero na początku lat dziewięćdziesiątych o bieszczadzkich dzwonach z dawnych cerkwi znowu zaczęło być głośno, kiedy swoją ojcowiznę coraz częściej zaczęli odwiedzać byli gospodarze tego terenu, a także ich potomkowie. Nadal próbują oni odszukać miejsca, w którvch kilkadziesiat lat temu zakopano dzwony. Wiele z tych prób kończy się niepowodzeniem - tak było w 1993 roku w Dydiowej, gdzie w l945 roku mieszkańcy wioski zakopali trzy dzwony; tak było też w Łokciu oraz Trzciańcu, gdzie poszukiwania również nie przyniosły efektu.
Sprzeczne informacje pochodzą o dzwonach z Lutowisk - jedni twierdzą, że nadal spoczywają w ziemi, drudzy zaś, że nocą wywieźli je w nieznanym kierunku obcy ludzie. Podobnie niepewna relacja mówi o dzwonach z Beniowej, które ponoć zabrali podczas wysiedleń polscy żołnierze, a także o dzwonach z Sianek zarekwirowanych rzekomo przez Niemców lub - jak chcą inni - ukrytych w studni obok dzwonnicy. Sukcesem natomiast zakończyły się poszukiwania w Żurawinie, kiedy to w 1989 roku dawni mieszkańcy wsi, żyjący obecnie w okolicach Chersonia na Ukrainie, odnaleźli schowany dzwon i zabrali do siebie. Jakimś cudem ocalał dzwon z Ruskiego, znajdujący się dziś przy kościółku w Chmielu, oraz dzwony z Liskowatego. Udało się ponadto uratować, też nie wiadomo jakim sposobem, jeden z dzwonów w Hulskiem, który teraz służy rzymskim katolikom w Terce. A co stało się z dziesiątkami innych dzwonów, o których nie ma szczątkowej choćby informacji? Z tymi ze Smolnika, Stuposian, Ustrzyk Górnych, Tarnawy Niżnej, Wołosatego, Bukowca, Caryńskiego, i wielu innych miejscowości? Niektórzy są zdania, że tego nie dowiemy się już nigdy.
Oficjalnie do zakopania dzwonu przed wysiedleniem przyznali się byli mieszkańcy Bystrego koło Czarnej, którzy w 1993 roku przyjechali odwiedzić swoją wieś. Byli jednak zbyt naiwni i miejsce ukrycia pod podłogą cerkwi wskazali nie tej osobie co trzeba. Po wyjeździe Ukraińców, obdarzony przez nich zaufaniem mężczyzna włamał się do nieczynnej świątyni, wyciągnął dzwon, a następnie ukrył w lesie z późniejszym zamiarem sprzedania go za niemałą sumę pieniędzy.

W 1993 roku spod tej cerkwi mieszkaniec Bystrego wykopal zabytkowy dzwon

- Na szczęście mężczyzna, do dziś mieszkający w Bystrem, miał zbyt długi język i o swoich niecnych planach wygadał sie kilku napotkanym osobom, a te powiadomiły policję - wspomina B. Augustyn. - Wykopany w lesie dzwon, pochodzący z lat dwudziestych obecnego stulecia, trafił najpierw na komisariat w Czarnej, potem do komendy w Ustrzykach Dolnych, a następnie do Michniowca, gdzie - mniej więcej w tym samym czasie - zginął z tamtejszej dzwonnicy inny dzwon.
Ta historia do dziś owiana jest mgiełką tajemnicy. W lutową noc l993 roku 80-kilogramowy dzwon zniknął, a na ślad przestępców nie natrafiono do dziś. Pierwszym, który zauważył ogołoconą dzwonnicę był ówczesny prezes Towarzystwa Opieki nad Zabytkami, Zdzisław Kwasek. O zdarzeniu powiadomił policję w pobliskiej Czarnej, a także księdza proboszcza, który jednak oficjalnego doniesienia o kradzieży nie złożył. W feralną noc nikt niczego nie zauważył, choć w pobliżu dawnej cerkwi, która od lat służy jako kościół, mieszkają ludzie. Nie ulega wątpliwości, że złodziei musiało być co najmniej dwóch - żaden mężczyzna bowiem nie byłby w stanie znieść tak ciężkiego dzwonu po bardzo stromych schodach prowadzących z dzwonnicy. Musiał też być przygotowany samochód, bo trudno uwierzyć w to, że przestępcy transportowali go na plecach.
W ostatnich latach stwierdzono zaledwie jeden przypadek odnalezienia dzwonów, pochodzących z cerkwi w Dźwiniaczu Dolnym, a zakopanych w latach czterdziestych w Romanowej Woli w gminie Olszanica.

Jeden z odkopanych dzwonów - odnaleziony w Woli Romanowej

Było to w sierpniu l995 roku. Różnica między wcześniejszymi próbami poszukiwawczymi polegała jednak na tym, że cała akcja została uzgodniona z wojęwódzkim konserwatorem zabytków i lokalnymi władzami, a miejsce ukrycia dzwonów wskazał 95-letni wówczas mieszkaniec Ustrzyk Dolnych, Józef Dawid. Oprócz niego także inni miejscowi Ukraińcy wiedzieli o zakopanych dzwonach, ale bali się komukolwiek zdradzić tę tajemnicę. - Nic w tym dziwnego - twierdzi B. Augustyn. - Nieliczna społeczność greckokatolicka w tym rejonie przez lata byla szykanowana; ludzie ci obawiali się, że w razie odnalezienia dzwony trafią w niepowołane ręce.
Po prostu - nie mówili, bo się bali i jest to zupelnie zrozumiale.
Dziś dzwony wykopane w Romanowej Woli służą cerkwi w Ustrzykach Dolnych.

Montaż jednego z dzwonów na dzwonnicy w Ustrzykach Dolnych. Styczeń '98

Głównie dlatego, że miały konkretnego adresata. Pozostałe nadal spoczywają w ziemi i żyje jeszcze wielu ludzi, którzy dokładnie wiedzą, w którym miejscu. Dopóki jednak greckokatolickie świątynie w Bieszczadach można będzie - jak obecnie - policzyć na palcach jednej ręki, nikt z obdarzonych zaufaniem przez swoich ojców i dziadów osób nie odważy się pisnąć słowa.


Przeczytaj ten artykul po angielsku.

 Return to Lemko Home Page

 Return to InfoUkes Home Page

Page Created: June 15th 1998
Last Revision: February 21st 1999

We welcome questions and comments. Please send them to Walter Maksimovich.

®1998 InfoUkes Inc.. All Rights Reserved.

 ТАК ОСЬ, з моменту прочитання, я зрозумів, що дзвони з села Лісковате досі не знайдені. Я марив цими дзвонами, думав як можна їх знайти і привезти в України лемкам, чиї прадіди створили їх. Як символ їхньої віри та пам'ять про предків, які назавше лишилися там, в Польщі. Під час написання передостаннього посту, брат мого гарного друга повідомив, що його дід був свідком та учасником заховання дзвонів в селі Лісковате і перед смертю перед цю таємницю своїм родичам!!! Тобто, я вийшов на слід лісковатівських дзвонів. З завтрашнього дня починаю шукаю контакти в Польщі та Україні аби знайти та повернути ці дзвони. Схоже, що ця мрія починає справжуватися. За переклад з польської - з мене буде величезна вдячність. Друзі - прагніть і отримаєте!

Колись було написано... http://ngo.donetsk.ua/print/pubjourn/44/  

На минулому тижні був у Званівці, селі Артемівського району. Після Другої світової війни туди переселили ціле сіло лемків - Лісковате Хирівського району Дрогобицької області (нині навіть району такого  инемає). Під'їхав до жіночки, яка торгувала картоплею, баклажанами та помідорами. Кажу почому, а вона посміхається у відповідь. Дивлюся, а за спиною в неї величезні різьблені ворота з півниками, кований український прапор. Запитую, чи її батьки не переселенці, а вона каже, ні, просто в них навчилися. І відразу похвалила їх, каже такі молодці, приїхали до нас і мову зберегли і звичаї і нас дечому навчили. До речі, з одного навколишніх сіл родом Микита Шаповал, батько української соціології та ректор одного з перших українських діаспорових університетів. Отакі паралельні світи, які знайшли спільну мову. Коли цих переселенців привезли до Званівки серед зими, не було навіть хат, в яких вони мали бути поселені. І село прийняло їх до своїх помешкань, доки вони не відбудувалися. 

Ремонт в хаті нагадує боротьбу розуму і душі. Душа вимагає всього і негайно, а розум підказує, що слідом за електрикою доведеться штукатурити. Якось випало з голови, що слід згодом купувати нові шпалери:) Вчора встиг написати статтю за одну годину. Растьот праізвадітельнасть труда!